У ній будемо розповідати про людей, які несподівано опинилися у нашій області не задля подорожі, а через війну. Вона, клята, кардинально змінили долю багатьох тисяч наших українців. Але не зломила!!! Бо українці були і залишаються сильними духом, міцними своїм родовим корінням, глибинною мудрістю, неперевершеним добросердям. І коли хтось поруч опиняється у біді – враз готові підставити своє плече, протягнути руку, захистити, прихистити, допомогти. Саме тому УКРАЇНЦІ – НЕЗДОЛАННА СИЛА! Тим більше, коли нас єднає спільна біда.
Знайомтесь, Надія Олександрівна Остапчук (на фото - ліворуч) та Олена Алтуніна (на фото - праворуч). Обидві – донеччанки. Надія Олександрівна, хоч родом з Вінниччини, з Хмільницького району, але майже все життя прожила у Донецьку, понад 47 років. Там з чоловіком працювали, виростили сина і дочку, дочекалися онуків та правнуків, були щасливими. Війна руйнувала їх світ поступово, з 2014 року відбирала те, до чого звикли і тих, кого любили.
- Все почалося ще тоді: літаки, стрілянина, і я кажу своїм - треба збиратися на малу Батьківщину. Зібралися їхати всі, а потім невістка прийшла з роботи і говорить, що з потяга знімають чоловіків і забирають у ДНР. У невістки брат один залишився, батьки померли. Тож вона побоялася їхати. І чоловік її, мій син, з нею зостався. Переховувалися десь у підвалах, мучились страшно, виїхати вже було неможливо. І зять також мій зостався, а дочка поїхала з нами у Шостку Сумської області, до свахи. Побули там 3 місяці. А мене ж тягне на Батьківщину, до Вінниччини, сестра моя в Куманівцях Хмільницького району. Приїхали, пожили у сестри. В гостях завжди добре. Та я сильно затужила за домом. І весь час тиск піднімався, бо гіпертонік, а «швидка» поки доїде до села. То ж вирішили знайти у Хмільнику квартиру. Знайшли з чоловіком, дочка була з нами, а потім поїхала назад, до Шостки, бо там чоловік її, робота. В скорості зять захворів, виявилась онкологія, ставало гірше і гірше, і він помер у 2019 році. Ми їздили, поховали. Потім раптово захворів і мій чоловік, попав до лікарні, і ми його теж втратили… Залишилася я одна і моя хвороба загострилася. Внучка приїхала, забрала мене до Вугледара Донецької області. Поклала до лікарні, обстежили, прооперували, маю два стенти на серці. Потім внучка з зятем купили у Харкові квартиру, ремонт зробили. 23 лютого поїхали, щоб перевезти до нової квартири речі, я з правнучкою лишилася у Вугледарі. І тут 24-ого о 5 ранку внучка телефонує, каже – війна… І щоб я швидко зібрала документи, правнучку, бо приїде машина, відвезе нас до Дніпра. Добиралися довго. Дорогою - літаки над нами, стріляють, все бухає, страшно, дитина кричить, але добралися. Далі зять переконав їхати до Харкова з надією, що за пару днів все закінчиться. Так і зробили. Коли зрозуміли, що це надовго - вирішили добиратися до Хмільника. Три доби добиралися. Тепер знову в Хмільнику, моя рідна мала Батьківщина, тут добре. Онучка цього року тут піде до школи, будемо жити, - розповіла свою історію порятунку Надія Остапчук.
Для родини Олени Алтуніної Вінниччина, а саме м. Хмільник, також стали прихистком. Двічі. 8 років тому і нині, з початком повномасштабної російсько-української війни.
- У 2014 році, коли все те почалося у нас в Донецькій області, коли прийшов отой Гіркін, і коли стало зрозуміло, що шириться повний безлад з так званим референдумом і всією іншою дурнею. Ми з чоловіком одразу зрозуміли - толку не буде. Відчувалося, що все затягнеться. Я в магазині працювала. І ще задовго до початку війни відчувалися настрої інші, не українські. Наприклад, приходили до магазину деякі місцеві та закидали, мовляв «что, Лена, ты не с народом?» Я відповідала, що ми живемо в Україні, хіба Придністров’я мало? Ми з чоловіком і дітьми дуже завзяті українці. Тож чоловік переживав, щоб мене в магазині раптом не прибили, бо зі зброєю тоді всі майже ходили, крадіжки кругом були, проукраїнських до ями саджали, в підвалах мучили, люди пропадали, страшно було. Тому вирішили, що треба виїжджати. Діти наші також виїхали до Сум. А ми виїхали спершу до Червоноармійська, тепер Покровськ. Побули там, потім поїхали до Дніпра. З Дніпра - у Вінницю. На Західному автовокзалі купили газету і почали шукати оголошення щодо житла. Знайшли підходящий варіант у Хмільнику, бо чоловік у мене шахтар, має проблеми з хребтом, вирішили, що там можна підлікуватися. Години три ще міркували над нашим рішенням, їхати чи не їхати саме до Хмільника. Але таки зважились. У Хмільнику нас зустріла одна жіночка. Спочатку насторожено, коли з’ясувала, що ми з Донецька. І все ж прихистила, поселила, підлікувала, прийняла, як своїх, за що ми дуже їй вдячні. Потім я стала до центру зайнятості, знайшла роботу. Так прожили ми у Хмільнику три з половиною роки. І все ж тягнуло додому. Свати залишалися там. Сват переніс онкологію і сваха. І дітям, невістці з сином та дитиною, довелося повернутися до Донецька раніше. Згодом і ми також вирішили, бо повірили, що все втряслося. До того ж, невістка була вагітна другою дитиною. Так, у 2018 році поїхали до Краматорська, проукраїнську на той час територію. Це 60 км від Донецька. А діти лишилися у Харцизьку. Спочатку ми їздили туди - сюди, допомагали дітям, поховали батька, забрали до себе стареньку маму. У 2019 році, коли ДНР перекрило всі блокпости і не можна було вже доїхати до Харцизька, тільки через рашу, тоді вже я перестала їздити до дітей, до внучат. Син кілька разів приїжджав так, майже півтори доби добирався. Все щось недобре відбувалося. Ми відчували це, бо ж коли живеш ближче до кордонів з ДНР, то все зовсім інакше. І коли вдарили по аеродрому, то у нас навіть страху не було, бо цей страх ми добре пережили ще у чотирнадцятому. Якось звикли до вибухів, стрілянини, збиванням літаків над нашими головами. Думали, що і цього разу все минеться. Тим більше за чотири місяці до лютого купили нову квартиру в Краматорську, тільки б жити та радіти. Але не знали, що буде так жорстоко. Раніше просто був безлад, а з 24-ого лютого прийшла повномасштабна війна. Ми місяць витримали. Але після того, як розбомбили сусідній з нами будинок, коли зовсім поруч зрівнювали із землею сусідні міста Ізюм, Волноваху, найближчі села, коли ми дізналися про Бучу, Ірпінь, Гостомель, то вирішили виїжджати. І 30 березня повернулися назад, до Хмільника. Тепер, дякуючи добрим хмільниччанам, моїм тутешнім подругам Любі, Анжелі, Лілі, багатьом вже друзям, усім вінничанам, ми тут», - поділилася своїм наболілим Олена Алтуніна.
Обидві жінки звернулися до Центру гуманітарної допомоги нашого благодійного фонду «ЕНЕРГІЯ ВІДРОДЖЕННЯ» у Хмільнику і отримали допомогу. Вона тут ефективна, адресна і гарантована усім, хто цього потребує.
Автор фото - волонтерка Центру гуманітарної допомоги БФ «ЕНЕРГІЯ ВІДРОДЖЕННЯ» у Хмільнику Сніжана Снігур.